среда, 22 февраля 2012 г.

колись буде книга, можливо!)Заради мрії

Старий  Джо  був майстром своєї справи. Можливо тому вже давно не працював на зажерливі будівельні компанії і тільки мріяв про спокійну старість в передмісті. Тільки мрії тримали його в прислужниках у містера Рона. Молодого, амбітного і пек таки не бідного чоловіка, який умів і дешево купити і дорого продати і таки добряче цим пишався. За своєю скритною англійською манірністю він не міг собі дозволити  говорити про це в голос та кожен хто зустрічав  його на вулиці  заздрив йому.
Того дня Джо  відправлявся на звичайну для нього роботу, оцінити що можна зробити і скільки це коштуватиме хазяїну в ремонті щойно придбаної нерухомості.  Щасливим випадком видалось придбати ту квартиру в центрі, стан жахливий але дім… Сам дім був, ніби, згусток чогось одинокого і похмурого. Одинокі старі леді читали в обідню пору біля вікон, а  віконні рами  нестримно благали про ремонт. Це ні на хвильку не зупинило майстра і він сміливо рушив в середину шукаючи розпорядника.  Господинею виявилась приємна дама. Саме дамою представилась  жінка злегка прихиливши голову на тон нижче промовила ім’я : «Джуана Ван Лері». Джо звик до зверхнього ставлення серед такого кола осіб і вже майже не звертав на це уваги. Чемно розпитав де квартира яку щойно придбав хазяїн і поспішив сходами догори розуміючи що цей його перебування не несе в собі ніякої радості . Його жест був настільки витриманим і лаконічними, що на хвильку здалось, що  ніякого банкруцтва   і не було, що статус непохитного багатства, впевненості у грядущому дні сімї  Ван Лері  досі є їх гордістю, але так тільки здалось.
Підіймаючись крутими сходами попри свій шостий десяток Джо не ні разу не зупинився. Минувши довгий темний коридор чомусь закляк. Цей дивний стан тривав якість секунди. Прийшовши до тями чоловік волів про це не думати і швидко зачав шукати ввірені йому ключі.
Двері були старі проте в гарному стані, злегка облапнувши їх рукою, щоб оцінити він відчув як вони самі відкриваються. Не подобалось  старому  усе те дивацтво та він ніяк не хотів того визнати. Тримаючи великий ключ в руці він переступив поріг.  Те що чекало його там видалось для нього примарою… тихим дитячим спогадом. У квартирі ніби зупинився час, непросто час, а його дитинство. Серед великої кімнати лежали його дитячі іграшки, дерев’яні батькові різьблення , які вони разом вигадували і продавали , мамина вишивка і старий сервіз, перші книжки його сестри яка померла того ж  року. Чому все тут ? дійсність подібна на марення , щось закололо біля серця Джо притримуючи однією рукю грудну клітку іншою оперся на стіну. Він боявся сісти, він боявся прокинутись , навіть тоді коли знав , що не спить.

понедельник, 20 февраля 2012 г.

уривок

Тонкі  пререкособочені тіні повзли по стіні і зависали на стелі якусь мить ... потім різко падали і розбивались на старій підлозі. Такий ефект створювали погано зашторені фіранки коли по нічній вулиці проїжав автомобіль , кімната захоплювала світло його фар і на якусь мить жила, а потім знову мряка... У тій одинокій квартирі сидів  чоловік. Він був ще більше одинокий тільки він не знав про це. Не знав до сьогодні. Квартира що дихала прохолодою старих стін належала його покійному батькові. Син рідко навідував старого. Жив і працював за кордоном, двічі на рік дзвонив старому аби привітати з днем народження та в день коли померла мама. Вони обоє змирились із тим , що їх стосунки це сторінка яка перегорнулась того злого жовтня коли її , їх любов, похвали. З того часу все було як було і їм не було того ніякого діла. Що ж змінилось тепер хочете знати? Все просто Алекс ( так звуть сина) приїхав аби перебрати батькові речі, підготувати квартиру для продажу... Так саме для цього, на похорон він не встиг був у відряджені в Нью-Йорку. Тільки та ніч була особливо...

У квартирі старого не було дорогоцінностей , старі меблі забрав за пів ціни антиквар що жив через дорогу. Одяг був старезний проте чистий, випрасуваний і пахнув так як колись. Через ці непрості спогади він швидко опинився на подвір'ї біля смітника . У напів порожній кімнаті відавала луна.  Крокуючи по  старому паркету здавалось, що ступаєш на клавіші старого піаніно. Алекс рішуче , навмисно не помічаючи того, як квартира із ним розмовляє  сів на кухні. Кава. Ось чого йому , як здалось не вистачає, аби закінчити усе. Перемістившись з горнятком в кімнату його погляд зупинився на старому батьковому комп'ютері.  Він увімкнув його і чекаючи доки той загрузиться, замовив квиток додому і таксі , що має забрати його через дві години...  Увімкнув так, заради цікавості. Висвітилось вікно для паролю. Чоловік дуже здивувався, адже його батько мешкав сам та й останнім часом, йому розповідали, що той недобачав, а тут створи собі таку перешкоду, дивно.  Спробувавши декілька комбінацій  молодик  здивувався відмові. Батько був старомодним в такому плані і не став би вигадувати, нічого нового вважав Алекс. "Марі" точно, Марі- ім'я його мами це ключ ,сам до себе сміючись проговорив, потішаючись від того як він міг упустити той факт, що саме ім'я  матері для батька дорожче від золота!!!
І тут знову ні... Він швидко відсунувся від монітору, нервово зробив ковток літеплої кави. "А л е к с" ледь чутно вибили пальці по клавіатурі. Кімнату наповнило трішки яскравіше світло. Очі швидко звикли до такої переміни. Він  якусь мить вагаючись , підсунувся  ближче.  Блукання файлами захопило його так що дзвінки від диспетчера таксі і власне гудіння машини проходило десь далеко мимо нього. Там були і не відправлені листи і сповідь , і розкаяння батькове і сльози(які неможливо надрукувати).
Світало. Фіранки почали пропускати тепер уже сонячних зайчиків. Алекс все ще незворушно сидів біля комп'ютера. Горнятко кави давно втратило своє  тепло, коли тонкі уста зробили ще один ковток. У чорну воду впала гаряча чоловіча сльоза.

среда, 15 февраля 2012 г.

падають кришталеві крихітки на повіка і тануть... так часто тануть спогади... проте що було. болі і радості тануть, та не все так просто як у випадку зі сніжинками. замість пару лишаються шрами.
думки не покидають людську голову гніздяться і не дають навіть маленького натяку на те,  що колись можна буде просто не думати, не відчувати приторного аромату помилок минулого...
не хочеться плакати дарма , краще вештатись шумними вулицями роздаючи посмішки перехожим ... нехай плачуть сніжинки танучи на довгих віях, холодні зимові сьозинки все ж краще від людських... плакати через спогади можна безкінечно... сьогодні будуть зимові сльзи, завтра весняні гози, потім курячий дощ, а там і осіній проливний ...
сьогодні падають кришталеві крихітки на повіка і тануть ...тане твій сум і сором є тільки ти майбутня впевнена сильна і єдина.

вторник, 14 февраля 2012 г.


нашими справжніми друзями є наші вороги! сміливо? наївно?але не голослівно!як часто дружба. або просто терпимість у відносинах заводили нас у халепи?
жосткість ,рішучість ось що стимулює нас збирає докупи у відповідальних ситуаціях!
але ми цураємось таких людей!ми шукаємо милості, ласки, банальної людської доброти і похвали! і це теж нормально!
 люди самі дивні сотворіння які зустрічаються у Всесвіті! чому б не поєднати милість і рішучість, ласку і твердість рішення!цей талан трапляється в людях так рідко.Люди, будьмо сильними у слабостях! і тоді з нашими слабостями сильні будуть обережні...
і не відкрию Вам Америку коли хтось намагається показати те чого в нього немає , (я про людські якості)  намагаючись  вкрасти Вашу довіру то знайте: бути підлими то ПІДЛО!)
люди міняються таке буває, але і буває що люди  не міняються! та є ще й той факт що люди помиляються іде гарантія що ти не помилився? чи не помилишся завтра? терпимості у стосунках часто недостатньо нам потрібна любов, дисципліна, повага і честь. тоді не доведеться обирати між справжніми друзями! сила в любові до всіх і кожного!

понедельник, 13 февраля 2012 г.

Часом зовсім не хочеться любити...але саме це вимагається від нас! любити пори помилки які люди допускали по відношенні до нас і попри відчуття дискомфорту через помилки які ми зробили повідношеню до людей...
боротись з відчутям сорому безуспішно! але як воно пріти від згадки про промахи? я ще незнаю...мабуть вихід є постукає в двері свідомості твій вихід і мій,принаймі я надіятимусь...
а ще треба любити себе)
на носі Валентинів день любіть себе, простіть себе!
зі святом)

воскресенье, 12 февраля 2012 г.

На добраніч

Забуті мрії лягають спати в схвильованій голові... мостяться мостяться аж доки їм не набридне перина забуття. і тоді вони пролазять у ваші сни тормошать вашу уяву, пошкребуться в куточки "заповітних" намагаючись зайняти їх місце... не жартуйте з ними... може вони помстяться вам цієї ночі а може завтра, але прокинувшись з ранку ви не відчуєте звичайної спраги, ви не захочете в туалет, не гукатимете маму, і не будете ненавидіти будильник. жага зробити те що як здається змінить ваше життя заповнить ваше все!ось цей ранок ви не будете ніколи! не забувайте нікого... забуті люди приходять в наше життя так само несподівано, але  біль від спогадів часто буває єдиною звісточкою...
                  на добраніч...